Українська пісня - духовний скарб народу
Українська пісня. Вона є однією із святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою, геніальною поетичною біографією. Українська пісня, як найдорожча реліквія, передається від покоління до покоління. Саме пісня супроводжує українця від колиски до останнього дня.
Українська народна пісня – різновид народної музики українською мовою. Українську народну пісню називають також співанкою. Про народну співанку, що існувала в найдавніші часи на території України, нам сьогодні можна дізнатися зі старовинних обрядових пісень.
Першотворці народних пісень, як правило, невідомі, або взагалі не можуть бути визначені через колективне авторство. Народна пам'ять зберегла лише деякі імена авторів пісень, які стали народними. Маруся Чурай - «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Засвіт встали козаченьки», «Реве та стогне Дніпр широкий» - Тарас Шевченко, «Ніч яка місячна» Михайло Старицький.
У XVIII ст. українські пісні вже широко займають місце у численних збірниках, співаниках тощо, не тільки рукописних, а й друкованих.
Загалом, українська народна пісня буває різною. Вона може бути календарно-обрядовою (зимового, весняного, літнього циклу); родинно-обрядовою (весільні, колискові, плачі й голосіння); соціально-побутовою (козацькі, чумацькі, кріпацькі пісні).
Всі пісні які ми отримали від наших попередніх поколінь, які переспівані вже неодноразово, ми повинні зберегти та передати нашим майбутнім поколінням. В цих піснях життя та доля нашого народу, його біль та радість.
Чарівна й світла українська пісня…
Де українець, там і пісня є.
Протяжна і сумна, аж серце тисне,
У пісні тій усе життя моє.
В ній тихі й славні українські ночі,
Безмежний простір, сині небеса…
І до роботи рученьки охочі,
Палке кохання і п’янка краса.
У пісні туга і любов безмежна,
Та сподівання вилите сповна.
І думки спалах, почуття бентежне,
Надія світла, щира і ясна.
У пісні мрія і душа народу,
І вільна воля, злет у небеса.
І боротьба одвічна за свободу,
У нашій пісні радість і краса.
Над цілим світом хай вона лунає,
Бентежить душі і палкі серця…
Без пісні українця не буває,
Вона від роду з нами й до кінця…
Маруся Чурай - легендарна українська співачка
Історія життя Марусі Чурай
Згідно з переказами, Маруся Чурай народилася в 1625 році й жила у Полтаві. Вона була дочкою козацького сотника Гордія Чурая, який став одним із лідерів антипольського повстання. Їхній будинок у Полтаві нібито стояв на березі Ворскли, неподалік Хрестовоздвиженського монастиря, що зберігся досі. Батько Марусі був старшиною під час повстання Острянина і був спалений на багатті у Варшаві як бунтівник.
Маруся лишилася жити з матір'ю. Дівчина вирізнялася неймовірною красою та мала багато залицяльників, серед них був молодий козак Іван Іскра. Але вона була закохана в іншого — Гриця Бобренка, сина хорунжого Полтавського полку, з яким таємно заручилася.
Незабаром, у 1648 році, Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутися. Маруся Чурай чекала на нього чотири роки, проте коли хлопець повернувся, виявилося, що він покохав іншу — дівчину Ганнусю із заможної сім'ї.
Робота "В похід (Проводи козаків)" художника Миколи Пимоненка, 1902 рік. Суспільне надбання
Важко переживаючи зраду, Маруся Чурай вирішила отруїти себе зіллям. Але отруту випадково випив Гриць, коли прийшов на зустріч із Марусею.
Полтавський суд засудив Марусю Чурай до страти, але її амністували універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра. В універсалі йшлося:
"В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити".
Дівчина ходила на прощу до Києва для покути, але, повернувшись у 1653 році до Полтави, померла у 28 років, не витримавши загибелі коханого. Також існують дані, що вона померла від сухот або стала монахинею.
Чи існувала насправді Маруся Чурай
Про Марусю Чурай немає жодних документальних відомостей, щодо історичності її постаті тривають дискусії. У виданні "Русский биографический словарь" є стаття історика й архівіста В. Гарського (Вадима Модзалевського) "Маруся Чурай", де він пише: "З пісень, що безумовно належать Марусі, найбільш відомі «Віють вітри», «Ой не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори» та ін". У статті М. Голіцина про Марусю Чурай сказано, що вона була "імпровізаторкою українських пісень і однією з найкращих співачок свого часу".
Також автор історичної повісті "Маруся — малоросійська Сафо" Олександр Шаховський, яка була видана у 1839 році в книзі "Сто русских литераторов", на початку твору вказав, що "зміст заснований на історичних фактах". Шаховський не був фольклористом, а відомості про героїню одержав від Григорія Квітки-Основ'яненка, що цікавився розповідями про Марусю Чурай і зібрав про неї велику кількість матеріалів, які були втрачені разом з архівом письменника.
Низка українських літературознавців вважає, що Шаховський вигадав Марусю Чурай. До прикладу, літературознавець і фольклорист Михайло Возняк припускав, що "лише на фантазії побудована пісенна творчість Марусі Чураївни, якій поприписувано кілька пісень (...) Сталося це, правдоподібно, з легкої руки недосвідченого знавця України кн. Шаховського, що в повісті «Маруся, малороссийская Сафо» підсунув героїні з часів Хмельниччини цілком довільно написання згаданих пісень".
Пам'ятник Марусі Чурай у Полтаві. Вікіпедія
Найвідоміші твори, авторство яких приписують Чурай
Маруся Чурай або її збірний образ уособлюють першу українську жіночу романтичну лірику. За легендою, дівчина віршувала і наспівувала навіть у звичайних розмовах, і її рядки вмить підхоплювали інші – так вона стала знаною не лише на Полтавщині, а по всій Україні.
Марусі Чурай приписують авторство таких пісень, як "Засвіт встали козаченьки" (інша версія "Засвистали козаченьки"), "Віють вітри, віють буйні…", "Сидить голуб на березі", "Зелененький барвіночку", "На городі верба рясна", "Котилися вози з гори", "Шумить-гуде дібровонька", "В кінці греблі шумлять верби", "Ой у полі вітер віє" та "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці".
Квітка Цісик - легендарний голос України в Америці
Квітка Цісик – українська співачка, про яку без перебільшень і домислів можна сказати: вона підкорила Голлівуд. Пісня You Light Up My Life, яку у кінострічці виконала Квітка, 1977 року отримала “Оскар” як найкращий саунд-трек до фільму. Цісик працювала з Майклом Джексоном, Вітні Г’юстон та багатьма іншими зірками. Її голос залучали до реклами великі компанії – від Coca-Cola до Ford Motor.
І хоча Квітка Цісик народилася і все життя прожила у США, вона вважала себе українкою, завжди згадувала про своє українське коріння. Предки Квітки Цісик брали активну участь у громадському житті Галичини: Василь Нагірний був будівничим церков, Микола Цісик належав до УНДО (його розстріляли), Володимир Цісик виховав численних музикантів. Нам вдалося зібрати інформацію про рідних Квітки Цісик до четвертого покоління.
Квітці Цісик лише одного разу вдалося побувати в Україні – 1983 року вона відвідала рідні землі разом із мамою. В інтерв’ю, яке 1991 року записав для Національного радіо український музикант Кирило Стеценко, співачка розповіла, що під час цієї поїздки постійно плакала від зворушення.
“Було дуже цікаво, бо ми були в соборі Святого Юри у Львові, де моя бабця і дядьо взяли шлюб. Коли вуйко мій вродився, то там було і хрещення. Дуже гарна історія нашої родини. І всі тоді мені казали, що як гарно, що ти з мамкою їдеш, бо татка мого вже не стало. Мені тоді всі казали, що я буду така підпора мамі в мандрівці, що мамці може буде прикро поїхати назад, побачити ті місця, де вони з татком ходили, жили, зустрічалися. Ми пішли до церкви Святого Юри, і там люди співали. Я так плакала в церкві, тому що моя мама була страшно щаслива, що могла повернутися. Я була страшенно зворушена і всюди плакала, бо то є місто, де був мій тато, моя мама, моя бабця. Я тільки очима пам’ятаю ті місця. Дуже багато маю родини в Україні. Але є моя тітка Віра, що мешкає у Львові, є ще такі Цісики, які мешкають в Коломиї. То велика родина була”, – пригадувала вона.
Попри шалену популярність у США, в Радянській Україні Квітка Цісик була невідомою. Тогочасна влада приховувала від народу інформацію про талановиту й успішну українку, яка в Америці співає українські пісні.
У своєму інтерв’ю Квітка Цісик говорила: “Я є в Америці, але українка… Всі ми тут, поза Україною, маємо надію, що колись можна буде туди поїхати, коли Україна буде вільна і сильна”.
Ніна Матвієнко - душа української пісні
Матвієнко Ніна Митрофанівна (*10 жовтня 1947, с. Неділище, Ємільчинський район, Житомирська область, Українська РСР, СРСР) — українська співачка, народна артистка України з 1985, Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1988, Герой України. Член Спілки кінематографістів України (1989). Має доньку Антоніну, теж співачку.
Була шостою дитиною в селянській сім’ї Митрофана Устимовича та Антоніни Ільківни Матвієнків (загалом у родині було 11 дітей). Окрім матері, її доглядали Толя, Люся, Марія та Микола, вона ж була нянькою Василеві, Валентині, Іванові, Михайлу, Поліні та Володі.
З 4 років доглядала молодших братів і сестер, пасла худобу, одного літа навіть «наймитувала» у дядька Архипа в сусідньому хуторі Гонорино. «Я в такій сім’ї народилась, — зізнавалася співачка, — що в дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п’яним і вони з мамою співали…».
Мати, Антоніна Ільківна, мала співочий талант, могла співати в три, навіть у 4 голоси. Наприкінці 1970-х років Ніна Матвієнко записала диск із материними піснями.
Родина жила бідно. Щоб якось полегшити собі життя, батьки вирішили віддати Ніну до інтернату. 11-літня дівчинка мала добрий характер, легко сходилась з людьми. Мати вважала, що їй легше, ніж іншим дітям, буде перенести розлуку з родиною. З 1958 року Ніна навчалася в школі-інтернаті селища Потіївка Радомишльського району. Це було нелегке випробування — один із вихователів карав її за найменшу провину, годинами тримав у кутку на колінах, загадував виконувати найважчу роботу.
Потіївська школа-інтернат була восьмирічкою, тож до 9-го класу Ніну Матвієнко перевели до Коростеня. У коростенській школі-інтернаті займалася легкою атлетикою й акробатикою, співала пісні Людмили Зикіної. У 9-му класі закохалася у вчителя Івана, проте через негідну поведінку згодом його покинула.
Одна з викладачок, Людмила Іванівна, порадила Ніні професійно зайнятись співом і спробувати себе в Українському народному хорі ім. Г.Верьовки. Дівчина справді відвідала вокальну студію при хорі, але, закінчивши інтернат, довелось влаштувалася на коростенський завод «Хіммаш». Спочатку працювала табельницею, потім ученицею кранівника, згодом була переведена копіювальницею. Почувши, що в Житомирі набирають дівчат до участі в естрадному вокальному ансамблі, приїхала на проби до обласного центру. В Житомирській філармонії дійсно створювали жіночий вокальний гурт. Але автентична манера виконання Ніни Матвієнко ніяк не в’язалися з колективним естрадним співом, і їй чемно відмовили (проби вдало пройшла інша майбутня українська співачка — Раїса Кириченко).
Але бажання співати було таким сильним, що 1966 року Ніна таки записалася в студію Хору імені Григорія Верьовки. З 1968 року, по закінченні вокальної студії при хорі вона стала його солісткою.
1975 — закінчила Київський університет.
Співачка веде активну концертно-гастрольну діяльність, яку вона почала ще з 1967 року. Ніна Матвієнко з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехії, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки. У її творчому репертуарі платівки із записом українських народних пісень, аудіокасети, компакт-диски із записом різних за жанром творів.
У 1966-1991 була солісткою вокальної студії при Державному заслуженому українському народному академічному хорі імені Григорія Верьовки. Крім того, з 1968 року співпрацює з вокальним тріо «Золоті ключі».
Новий період в творчій долі пов’язаний з роботою в Національному ансамблі солістів «Київська камерата», солісткою якого вона стає з 1991 року. Дивно виразний характер фольклорного співу співачки гармонійно поєднується з академічним стилем виконання «Камерати», тим самим розширюючи художній репертуар концертної практики колективу.
У 1971 співачка одружилася з молодим художником Петром Гончарем — сином відомого українського скульптора, художника і збирача старожитностей і українського вжиткового мистецтва Івана Гончара. Петро вперше побачив Ніну та почув її голос на концерті в Києві (1968). Вже тоді він сказав, що Ніна буде його дружиною, згодом їх познайомив Лесь Харченко із квартету «Явір».
У 1972 народився Іванко, за ним Андрійко, а потім Антоніна. Сини пішли шляхом батька. Обидва вони — талановиті художники з власним мистецьким почерком і світобаченням. У 2005, досягнувши віку Христа, син Іван зробив несподіваний крок, він вирішив піти в ченці і здійснив постриг. Антоніну все частіше можна зустріти на великих сценах. Вона продовжує справу матері. На ювілейних концертах, присвячених 60-літтю Ніни Матвієнко, Антоніна співала разом з Ніною.
У 1975 вона заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка і активно займається літературною творчістю.[джерело?] Ще в радянські часи Ніна Матвієнко написала історію народного хору імені Григорія Верьовки, надрукувала кілька власних віршів, оповідань і есе. Її твори періодично з’являються на сторінках таких часописів, як «Україна», «Дзвін», «Жіночий Світ» та інших. Вершинним літературним надбанням співачки стала її біографічна книга «Ой виорю нивку широкую», яка вийшла 2003 року у видавництві Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара». У книзі подано пісенно-музичний матеріал із власного репертуару (понад 250 народних пісень і творів українських композиторів — колядки і щедрівки, веснянки, пісні до Зелених свят, купальські та петрівчані, жниварські й обжинкові, весільні, колискові, поховальні, жартівливі й танцювальні, псалми, історичні та станові пісні, пісні про кохання, родинне життя…). 2004 р. вийшла книга спогадів Ніни Матвієнко «Уже так не буде, як є». Також мріє написати художній роман про любов. У 2010 році співачка записала вступне слово до аудіокниги Блаженнішого Любомира «Дорога до ближнього».
Творчість
У репертуарі співачки багато народних пісень, серед них обрядові, ліричні, гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII—XVIII сторіччя. Ніна Матвієнко співпрацює з відомими вітчизняними композиторами сучасності; для неї пишуть свої твори Євген Станкович, Олег Кива, Мирослав Скорик, Ірина Кириліна, Ганна Гаврилець і багато інших.
Вона зіграла в телевиставах («Маруся Чурай», «Катерина Білокур», «Розлилися води на чотири броди»), художніх фільмах («Солом’яні дзвони», «Пропала грамота»), в радіовиставах («Політ стріли», «Кларнети ніжності»). Співачка озвучила ряд науково-пфопулярних, хронікально-документальних кінофільмів, кілька теле- і радіопрограм. 1984 року брала участь у створенні українського мультфільму «Колискова». 1988 року був знятий відеофільм за участю Ніни Матвієнко «Русалчин тиждень». Серед авторських театрально-режисерських робіт актриси музичний спектакль «Під сонцем» (1997) за участю японського танцівника Тадаші Ендо, а також грандіозне музично-сценічне дійство «Золотий камінь посіємо ми» (1998). Крім того, Ніна Матвієнко 1995 року зіграла 16 вистав з американським театром La Mama E.T.C. (Нью-Йорк, США).
Артистка з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехії, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки.
Дочка Антоніна Матвієнко під впливом матері теж стала співачкою.
Немає коментарів:
Дописати коментар